Чимало дорослих – добре, що не усі! – категорично не сприймають молодіжну культуру. Ми, скажімо, одягаємося так, як нам подобається. Але це нерідко зовсім не подобається дорослим. Чому, наприклад, не можна одягнути спідницю на джинси? З точки зору дорослого це негарно, у цьому немає сенсу. А який сенс у краватці на шиї? Жодного. Ця обов’язкова деталь гардеробу дорослого солідного чоловіка теж не має жодного функціонального значення. Від неї ні жарко ні холодно. І підлітки могли б так само робити своїм батькам зауваження: “Що ти на шию почепив? Для чого?” А дорослий міг би відповісти: “Прикольно”. Подобається людині саме так одягатися – і нехай собі!
Знайомий хлопець, повертаючись додому, щоразу витягує з вуха кульчик і ховає у кишеню. А все тому, що його батько вважає, що нормальні хлопці собі вуха не проколюють. А для підлітків - і для хлопців, і для дівчат - кульчик у вусі (або багато кульчиків) – це стильно.
Чую, як бабусі у маршрутці говорять між собою про “бовдурів, які опору моста розмалювали”. Витвір мистецтва (саме мистецтва!) невідомих “бовдурів” виглядає класно. Можливо, лише з нашої, підліткової, точки зору. Але хіба сірий бетон виглядав би привабливішим? Чимало дорослих переконані, що райтінг (частіше його називають графіті) – це лише псування стін будинків. Насправді це спрей-арт, який вже впевнено посів своє місце у молодіжній вуличній культурі в усьому світі. До того ж райтінг має коріння, що сягає якщо не часів первісної людини з його малюнками на стінах печер, то наскального мистецтва Італії XV століття. (Сподіваюся, ви не плутаєте райтінг і написи на паркані типу “Сєрий - лох”?). Розмальовані стіні сумних сірих будинків роблять місто гарнішим, наповнюють його життям і фарбами.
Кілька місяців тому один керівник тролейбусного парку (в якомусь з міст України), побачивши, як вночі райтери розмалювали паркан підприємства, покликав їх у парк, дав їм кольорові спреї і дозволив розмалювати два тролейбуси. Оце вчинок! У програмі новин показали один з тих тролейбусів з величезним драконом, голова якого починалася біля кабіни водія, тіло оберталося навколо машини, а хвіст закінчувався попереду, під лобовим склом. Уявляю, як стало зручно бабусям, які не люблять райтерів і яким тепер не треба допитуватися у молодих, який тролейбус під’їжджає – “п’ятірка “ чи “трійка”. Вони самі тепер здалеку бачать: “дракон” - значить “мій”.
А як ганяють звідусіль ролерів і скейтерів! Вони, мовляв, псують покриття у центрі міста. Чим псують? І що там псувати? Не смішіть нас. І тоді екстремали шукають місця для катання деінде і знаходять зовсім не призначені для цього. З’їжджають з поручнів, перескакують через сходи. Нерідко їхніми “жертвами” стають будинки фірм, організацій… І знову їх женуть подалі. Куди ж їм подітися, якщо у Львові немає скейт-парку, де екстремали могли б збиратися і показувати, хто на що здатний, змагатися між собою. Зробіть – і ми не будемо дряпати ваші дорогоцінні поруччя.
Кожна людина – особистість. І підліток теж. Нам цікаво часом те, що нецікаво багатьом дорослим. І ми будемо підкреслювати свою індивідуальність все одно – подобається це дорослим чи ні.
